Я сиділа та обідала в кафе, коли до мене підійшов маленький і дуже бідний хлопчик і попросив їжу. Під час розмови я дізналася, що в нього є ще й сестра, і попросила відвести мене до себе додому. Увійшовши до будинку, я просто втратила дар мови

Я сиділа та обідала в кафе на літній веранді. До мене підійшов хлопчик і сказав : – Дайте хлібця, будь ласка… – жалібно попросила дитина. Я зазвичай не подаю милостиню жеб ракам, але тут такий маленький хлопчик, на вигляд йому було шість років — сім. Та ще й не попросив гроші, а їжі. Я не змогла йому відмовити і подумала, що хліба мало для дитини, щоб поїсти. — Слухай, хлопче, як тебе звуть? — Усміхнувшись спитала я. — Даниле, — відповів він. — Дуже приємно, я Ася. Давай краще я тобі млинців замовлю, будеш? — хлопчик з широкою посмішкою погодився, але майже одразу похмурнів і сказав: — Чи можна я кілька млинців візьму з собою? У мене є сестричка Ярина, вона теж їсти хоче… — Звичайно можна. Я замовила йогурт, млинці та какао.

Хлопчик просто накинувся на їжу. Видно було, що давно не їв і що не з благополучної родини. Я вирішила дізнатися більше про Данила та допомогти чим зможу. — Данило, а ви з сестрою з ким живете? — З прабабусею, але вона має дуже маленьку пенсію, тому я ходжу і прошу нам хоч щось поїсти. — А де батьки? — Батьки… Не знаю. Тата я ніколи не бачив, а мама… як тільки наро дила сестру — зникла і не приходить більше … — А ти ходиш до школи? Ні, наступної осені маю піти, але тільки якщо бабуся знайде моє свідоцтво про народження, бо не пам’ятає, де поклала. А сестрі такого папірця навіть не давали. — Як це не давали? Мама її у ванній наро дила . Від почутого я просто побіліла.

Коли Данило доїв, я запропонувала провести його додому. І сказала, що хочу познайомитися з його сестрою та прабабусею, на що він радісно погодився. Ми загорнули кілька млинців і пішли. Дорогою ми зайшли до супермаркету і я накупила продуктів, щоб їм було що поїсти. Ми прийшли до будинку, де жив Данило. Цей будинок здавалося ось-ось упаде. Я не думала, що ще хтось живе в таких будинках. Ми зайшли до квартири. У ній було бідно і трохи брудно, у кімнаті на ліжку лежала бабуся й стогнала. Видно було, що їй поrано. А дворічна дівчинка сиділа в неї на ліжку і грала якимись ганчірками. Це були єдині іграшки у квартирі. Я спробувала поговорити зі старенькою: — Бабуся, як ви почуваєтеся? — Поrано… дуже поrано, доню… Посиди, будь ласка, з малюками…

— Обов’язково! Зараз викличу вам աвидку допомогу. Швидка забрала стареньку. Сказали, що їй треба лежати у стаціонарі. А дітей я взяла до себе. Хоча я не мала намірів уси новлювати їх. Але все ж таки забрала, бо моя тринадцятирічна дочка дуже полюбила малюків і не хотіла нікуди їх віддавати. Уси новити мені не дозволили б без чоловіка, але дуже допомогло те, що ми з чоловіком не розлу чені офіційно. І ми з ним залишилися в дружніх стосунках, бо як тільки він почув всю цю історію, то підіграв і допоміг вси новити дітей. Бабуся ж ми помістили в будинок для людей по хилого віку. Там їй буде краще, ніж у ава рійному будинку. І там хороші умови, харчування та при необхідності нададуть якісну медичну допомогу. Ось так я стала багатодітною і щасливою мамою двох янголят , які опинилися в такій важкій життєвій ситуації.