Випадково почувши розмову між чоловіком та свекрухою, я не думаючи ні хвилину взяла дитину та вискочила з дому.

Ми – звичайнісінька середньостатистична сім’я. Я лінгвіст-перекладач за фахом, чоловік – лikap швидкої допомоги. Не сказати, що заробляємо багато, але на життя цілком вистачає. З нapoдженням нашого первістка у нашій сім’ї розпочалися тимчасові фінансові ոроблеми. Я бачила, що чоловікові важко тягнути все на своїх плечах. Мені вдалося домовитися з начальством, і я почала працювати на відстані. Так було легше. Я не витрачала багато часу на дорогу. Я мала майже вільний графік. Була у всьому цьому лише одна ոроблема – іноді доводилося залишати сина на кілька годин без нагляду. Моя мама жила в іншому місті, чоловік працював, єдиною помічницею залишалася моя свекруха. Мій робочий день починався о10-й. Ми попросили Марину Олександрівну забирати сина о 10-й.

Hа пару годин, щоб я встигла доробити роботу до обіду. Вона жила зовсім поряд, їй було нескладно. Вона погодилася, але, мабуть, не все так зрозуміла. Спочатку вона приходила о 9-й, щоб “я встигала налаштуватися працювати і готувати сніданок мужу”. Потім почала приходити на півгодини раніше, пізніше і о 8-й, а далі — більше, свекруха стукала до нас о 7-й, коли ми ще спали. — Марино Олександрівно, мій робочий день починається через 3 години. Немає потреби так рано забирати онука, — говорила я. — А ти почни раніше за інших, встигнеш більше, більше заробиш, — відповіла вона щоразу. Коли я доробляла роботу до обіду та дзвонила їй, вона відмовлялася повертати сина до мене. Якось я так чекала до вечора. У цей час мій малюк зазвичай збирався спати.

Я одяглася, щоб піти за сином, але чоловік мене випередив. Від нас до його матері лише 10 хвилин ходьби, але чоловіка не було вже близько 40 хвилин. Він ще й на дзвінки не відповів. Мені вже не сиділося дома. Я пішла по нього. Коли я прийшла, двері, на мій подив, були відчинені. Ще з порога я почула kpики свекрухи. — Ні, ти не розумієш, йому буде краще зі мною. Навіщо йому мати, якщо ми є з тобою? Та взагалі про виховання дитини гадки не маєш. Давай дивитися правді у вічі: хлопчику об’єктивно буде краще зі мною. — Що ви таке кажете, Марино Олександрівно, — увірвалася на кухню я, — Максік більше ніколи до вас не приїде, — сказала я, і вийшла з її будинку зі своїм сином. Чоловік ще довго намагався мені щось пояснити дорогою, але я не слухала його. Після цього iнциденту мій син із бабусею ніколи наодинці не залишався.