Мені 44 роки, і я зовсім одна. Нещодавно я усвідомила, що сім’я — головне, що є в житті людини

Мені 44 роки. Я живу одна, дітей не маю, заміжня я ніколи не була Зараз мені 44. Я живу одна, у мене немає дітей, та й заміжньою я ніколи не була. Якось не склалося. А мої батьки живуть в іншому місті. Я їм дзвоню раз в тиждень і їжджу до них один або два рази на рік. Рідних сестер і братів у мене немає. Друзів і подруг теж. Я працюю, а потім відразу ж їду додому. Так я прожила багато років. І мене таке життя цілком влаштовувала. Я нікого не любила, дітей я теж ніколи не любила. Так і жила: будинок-робота. Якось раз я вирішила помити холодильник, розморозила його. Там у мене в морозилці було багато старих напівфабрикатів: пельменів, котлет, млинців. Купувала, а не з’їла. Вирішила викинути все це. Склала в коробку. Пішла викидати. А по дорозі зустріла хлопчика. Він жив на два поверхи вище, але в якій квартирі, я не знала. Хлопчику було років сім-вісім.

Я його бачила кілька разів, він йшов зі своєю мамою. Ми привіталися, і я пішла до см іттєвого бака. Я тут цей хлопчик запитує у мене: «а можна я це заберу?» І дивиться на мою коробку. Я відповіла, що там не дуже свіжі напівфабрикати, а він так жалібно подивився на мене і мою коробку і знову боязко запитав: «Можна я все одно все заберу? » Я дозволила. Хлопчик акуратно все забрав, а я просто стояла поруч і дивилася. Потім я у нього запитала про маму. Хлопчик сказав, що його мама дуже захв оріла. І молодша сестричка теж. Мама навіть не встає з ліжка. Хлопчик сказав мені спасибі і пішов, дбайливо притискаючи до себе, продукти, які я тільки що викинула. Я теж пішла додому. Стала готувати собі вечерю. А думки не давали мені спокою: ніяк не могла забути цього маленького хлопчика. Я ніколи не була дуже доброю і ніколи нікому не доnомагала.

А тут не втрималася, відкрила дверцята холодильника, почала складати в пакет продукти: ковбасу, цибулю, сир, молоко, картоплю, м’ясо, печиво. Я стала підніматися по сходах і тут зрозуміла, що я навіть не знаю, куди мені йти: номера квартири я ж не знала. Постояла кілька хвилин в нерішучості. Потім навмання подзвонила у двері. Мені відразу ж пощастило: двері відкрив саме той хлопчик. Я попросила його впустити мене в квартиру. Хлопчик дозволив мені зайти. У квартирі було чисто, але все було дуже бідне і старе. На ліжку лежала молода жінка, а поруч з нею лежала на ліжку маленька дівчинка. Я зрозуміла, що і молода жінка, і дівчинка дуже хв орі. Я їх погодувала і викликала шв идку. Лікар шв идкої доnомоги приїхав, оглянув їх і виписав їм ліки. Я сходила в аптеку і все купила. Малятку я купила дитяче харчування і невеликого плюшевого ведмедика.

Ночувала я у Олени. Саме так звали молоду жінку. Вона сама з Подольська, але коли її батько трагічно загинув, а мати запила, то її забрала до себе бабуся в Москву. Бабуся була дуже суворою і Олену ніколи не балувала. Потім бабуся померла і Олена залишилася зовсім одна. Мати померла ще раніше, ніж бабуся: згоріла від горілки. Олена працювала продавцем в магазині і жила собі спокійно. Потім вона познайомилася з Сашею, закохалася в нього. Мріяла, що вони одружаться і будуть дуже щасливі. Але Саша зробив їй дитину і кинув. Так Олена в 19 років стала матір’ю-одиначкою. Вона залишала Єгорку одного і мила під’їзди. Коли Єгор підріс, Лена повернулася працювати в магазин, в якому працювала раніше. Спочатку все було нормально. А потім її згвалтував господар магазину. Після зґвалтування Олена зава гітніла. Коли про це дізнався власник магазину, він вигнав Олену на вулицю. Після наро дження дочки Олена перебивалася випадковими заробітками.

Ледве зводила кінці з кінцями. Але дітей не кидала і горілку не пила. Лена дякувала мені і сказала, що коли одужає, то буде прибирати у мене в квартирі і відпрацює всі rроші. Я сказала їй, що цього робити не треба. В ту ніч я спала дуже поrано. Я все думала: а для чого я живу? Чому я так живу? Я мало дбаю про своїх батьків, нікого не люблю, rроші заробляю, а витрачати їх не на кого. Через пару днів Єгорка приніс мені вранці цілу тарілку гарячих оладок. Ці гарячі і дуже смачні оладки розтопили лід у моїй душі. Я взяла на роботі відгул і поїхала в торговий центр. Там я купила багато одягу для Егорки і його маленької сестрички. Я зрозуміла, що робити добро так приємно і дуже приємно, коли тебе чекають і ти потрібен іншим. Пройшло два тижні. За цей час ми дуже здружилися з Оленою і її дітьми. Тепер з роботи я просто біжу додому: адже мене чекають ті люди, яким я так потрібна. Мені було так приємно, коли під час прогулянки Єгор обійняв мене і сказав: » Яка ж Ви гарна і добра, тітка Катя! » Я зрозуміла, що раніше я жила неправильно. Зате тепер у моєму житті з’явився сенс. А в вашому житті є сенс? Навіщо живете ви?