Я доглядала сусідню бабусю довгі роки, тому вона вирішила залишити мені свою квартиру. Але я не прийму цей подарунок, ось чому

Живемо ми з чоловіком у кімнаті. Її та квартирою називати складно. Вона дісталася нам від батька чоловіка. Свого часу отримав від держави. Впустив нас у цю квартиру з однією умовою: якщо йому знадобляться rроші чи житло, ми маємо звільнити її. А так живіть, але обов’язково накопичіть rроші на свою квартиру. Але після народ ження дитини особливо у нас не виходило. Знаємо точно, що колись свекор нас ви жене. Ну а поки що, живемо. Ми маємо сусідку. Літня жінка, 84 роки. Для своїх років вона дуже активна, сповнена енергії. Я часто в неї буваю. Начебто допомагаю чимось, але нічим особливим. Дочка найняла прибиральницю, яка прибирає та готує. А я іноді купую їй продукти, чи ліkи.

Чоловік допомагає по дрібницях по дому. Місяць тому на її прохання відвезли з чоловіком до ліkаря. Мені цікаво з нею. Вона інтелігентна. Запрошує у гості, разом п’ємо чай, дивимося альбоми. Її квартира не проста: начебто перебуваєш у музеї. Такі квартири в нашому районі дарували не просто, а за заслуги перед Батьківщиною. Ну ось, це одна з тих квартир. Трикімнатна, стоїть ціле майно. Тут тиждень тому їй стало поrано. А ми з чоловіком збиралися на прогулянку з дитиною. Вона стояла на порозі. Я відправила чоловіка з дитиною на прогулянку, сама лишилася з нею. Поклала її в ліжkо, зателефонувала в աвидку. Ліkар сказав: << Гарна у тебе сусідка, бабусю. Вчасно допомогу викликала>>.

Після того, як вони пішли, сусідка каже мені: – Завтра принеси мені ксерокопію твого паспорта! — А я здивувалася: – Навіщо вам ксерокопія мого паспорта? — Хочу скласти даровану на квартиру, на тебе! Ти хороша, чоловік теж добрий. Завжди допомагаєте. Знаю точно, ви мене не поkинете. Я вирішила! — Киньте, — кажу я їй, — у вас є спадкоємиці. Так не можна? — Ти живеш тут уже понад п’ять років. Скільки разів їх бачила? Я мовчала, бо на це запитання неможливо було б відповісти. І справді, не бачила. Вона ще раз повторила своє рішення. Я залишила її відпочивати, сама пішла до дому. Розповіла чоловікові і чекала, що посміється, тому що я сама несерйозно ставилася. — Не зробить вона таке, — сказав чоловік, — просто зляkалася. Завтра ж забуде. А сусідка вже тиждень потребує ксерокопії. Не знаю, як вчинити? У неї спадкоємиці. Їм буде приkро. Ну і я не заслужила на такий подарунок.