Той день розпочався як завжди. Я прокинулася, заварила каву і приготувала сніданок для себе та дідуся. Але коли я піднялася нагору, щоб розбудити його, дідуся в кімнаті не було. Це було дивно, бо після того, як у нього почалася втрата пам’яті, ми ніколи не дозволяли йому йти з дому одному. Занепокоївшись, я швидко вибігла надвір. Погляд ковзав порожніми тротуарами і абсолютно порожнім парком навпроти.
Я обійшла весь район, розмовляючи з сусідами, питаючи, чи не бачили вони старого в старомодному капелюсі і з палицею. Ніхто нічого не бачив. Мій неспокій переріс у справжній страх. Серце невпинно билося, коли я повернулася додому, вже готова дзвонити в поліцію. У хаті панувала тиша.
Я піднялася нагору, щоб узяти телефон, і почула тихий сміх з моєї спальні. Підійшовши ближче, я побачила, що шафа злегка відкрита. — Дідусю? — гукнула я, обережно прочиняючи дверцята. Там, серед зимових пальто та старих шарфів, сидів дідусь, намагаючись стримати сміх.
— Ось, ти де! Ти мені так і не сказав, де зазвичай ховаєшся, — сказала я, відчуваючи, як напруга повільно спадає, поступаючись місцем полегшенню. — Я вирішив трохи побешкетувати, — промовив він з широкою усмішкою. — Подумав, буде весело подивитися, як ти шукатимеш мене. Ти так швидко все оминула! Я не могла не засміятися: полегшення перепліталося з роздратуванням та радістю від того, що все обійшлося.
— Дідусю, це був добрий жарт, але, будь ласка, більше так не роби. Я мало не збожеволіла, — сказала я, обіймаючи його. — Добре, люба, — дідусь кивнув, усе ще з усмішкою. — Але ти мусиш визнати: це було смішно! Я тільки похитала головою, посміхаючись у відповідь. Цей день я точно запам’ятаю назавжди.