Живучи одна в селі у 69 років, я була задоволена своєю рутиною, справлялася з усіма домашніми обов’язками, поки до мене не переїхали мій син та його дружина Ніна. Наміри у них були ніби добрі – полегшити мій тягар, але результат виявився прямо протилежним. Незважаючи на великий простір у моїй хаті, ділити його з Ніною виявилося непросто.
Я завжди дотримувалася принципу: мій дім – мої правила. Але їхнє спокійне міське життя вступає в протиріччя з моїм дисциплінованим сільським розпорядком, який починається о 6-й ранку, з догляду за худобою та роботи на городі. Я наївно сподівалася, що Ніна пристосується до сільського життя, розуміючи, що вона не має на увазі пізніх відходів до сну навіть у вихідні дні. Але ж перші вихідні зруйнували мої надії. У день, запланований для засолювання огірків та варіння квасолі, Ніна пішла на манікюр, а син мав справи в місті.
Залишившись сама, я приступила до роботи. Їхня присутність, замість того щоб допомагати, стала викликати невдоволення у мене. Мені соромно перед сусідами за їхні лінощі. Зараз я думаю про те, щоб попросити їх переїхати в окреме житло, щоб вони могли жити так, як їм хочеться, і повернути мені мій спокій. Я розумію, що це може призвести до сварки, але іншого варіанта я просто не маю.