Валентина Сергіївна безперестанку в’язала, від чого часто застерігала її подруга Зіна, побоюючись за її старі очі. Але Валентина часто була без настрою, що посилювалося недавнім днем народження, яке її сини, вже дорослі люди, які живуть своїм життям, просто не помітили. Нездійснені надії на дзвінок або візит додавали в її дні ще більше смутку. Незважаючи на настійні прохання подруги, Валентина не благала своїх дітей про увагу і не дозволяла Зіні втручатися у життя її сім’ї. Чоловік Валентини, Петро, був чудовою людиною. Суворий, але дбайливий, Петро постійно обертався навколо Валентини та їхніх дітей, позбавляючи їх важкої роботи, що зазвичай доручається жінкам у їхньому селі.
Він був дбайливим батьком для двох синів та несподіваної доньки, яка народилася, коли Валентині було близько 40 років. Петро пішов із життя, коли молодшій дитині було всього сім років, залишивши Валентину під опікою себе і дітей. Придушена горем вдова справлялася з ситуацією, працюючи в кількох місцях, щоб виростити та забезпечити своїх дітей усім необхідним. У міру їхнього дорослішання вони один за одним переїжджали зі свого маленького сільського будинку. Спочатку вони часто відвідували батьківський будинок, але згодом проміжок між кожним візитом збільшувався, і Валентина важко могла згадати, коли востаннє бачила своїх дітей.
У своїй самоті вона часто бачила сни про Петра, які вона сприйняла як знак того, що її час настав. Готуючись до неминучого, Валентина відклала цінні речі і старанно зібрала свої заощадження, залишивши в конверті, щоб Зіна легко знайшла їх. Коли одного ранку Зіна прийшла до Валентини додому, вона виявила, що її дорога подруга померла. Вона зателефонувала дітям Валентини, щоб повідомити сумну новину. Але діти не прийшли на поминки матері, що ще більше посилило горе Зіни. За кілька днів Ганна, молодша дитина, прийшла за ключами від сімейного будинку, плануючи оцінити та продати його.
Увійшовши до будинку, вони побачили разюче видовище : стопки в’язаних шкарпеток з іменами кожного з них. Валентина в’язала їх на самоті, по парі шкарпеток за кожен пропущений візит. Це видовище обрушило на неї реальність їхньої недбалості, наповнивши кімнату жалем та каяттям. Вирішивши не продавати будинок, Степан, старший син, пішов на пенсію та переїхав туди, підтримуючи його як маяк для сімейних зборів. Хоча жаль про те, що вони не відвідали матір, коли у них була така можливість, нависла над ними, вони сподівалися загладити свою провину, зберігши сімейний будинок і узи, які створила любов їхньої матері.