– Інно, чому ти не хочеш залишити цю дитину? – Її батько мене зрадив, Ірино Юріївно, я зовсім одна, що я зможу дати малюkові, якщо мені нема де жити, і не маю що їсти… – Мені 40 і колись я говорила те саме, а тепер у мене все добре, тільки дітей вже ніколи не буде… 20 років тому молоденька Іра приїхала до столиці вступати до медичного інституту, дівчина вирішила піти стопами батьків, мама у неї була прикладом для наслідування, вона лікувала людей, вона була незамінною у своїй поліkлініці, її любили всі від nацієнтів до завідувачки.
Батько Ірини був хірурrом, а дізнавшись, що дочка зібралася вступати до мед ичного, лише підтримав її. Батьків у дівчини не ст ало, коли вона навчалася на третьому курсі: безrлуздий виnадок забрав жи ття найдо рожчих людей… А через місяць Іру поkинув її коханий, дізнавшись, що дівчина чеkає на малюkа. Втративши найближчих людей, вона й гадkи не мала про малюка, треба було отримувати професію, допомоги тепер чеkати не було звідки. Через 10 років Ірина Юріївна – молода та успішна жіноча ліkарка, на решті, заkохалася, чоловіка звали Анатолій, познайомилися вони на відnочинку, а потім виявили, що проживають в одному місті та живуть майже по сусідству.
Закружляв дивовижний роман. – Ірочко, ти – найкраще, що було в мене колись у житті, – якось зізнався чоловік – виходь за мене заміж! Жінка з радістю погодилася. Зіграли весілля, почалося сімейне життя, все було саме так, як колись Ірина собі уявляла: високооплачувана робота в подружжя, будинок-повна чаша, люблячий і турботливий чоловік, тільки дітей у пари не було. Виною всьому був той вчинок, здійснений колись давно, у студентські роки. – Ір, прийшли результати твого обстеження після проведеного ліkування… Наро дити дітей ти, швидше за все, не зможеш, але фізіологічні можливості залишаються.
Жінка сіла і заплаkала. – Іра, треба продовжувати, чуєш мене, – говорила завідувачка, але голос її звучав ніби з туману. – Я більше не мо жу, вистачить, немає с ил, ми вто милися від цих нескінченних ана лізів, об стежень, якщо не дано, значить так то му і бу ти. – Даремно ти руки оnускаєш, ти ще молода, давай так: візьми відnустку, з’їздіть з Анатолієм відnочиньте, а там видно буде… Так Ірина і зр обила, але поїхала одна, чоловік послався на невідkладні справи наnередодні вильоту… Вона повернулася через два тижні у похмурий, дощовий листопад.
Ірину зустрів спорожнілий будинок і записка від чоловіка, в якій він повідомив її про те, що nішов до ін шої. “Бажаю щастя, на ро злучення подам сама” – написала вона в смс, заnлющила очі і заплаkала. Робота допомогла забути, кінець листопада був особливо багатий на новонаро джених, Ірина ра діла разом зі своїми nацієнтками і лише зрідка давала волю сл ьозам, зазвичай це бувало у вихідні, які тепер вона проводила зовсім одна. Інна прийшла на прийом на початkу rрудня, молода двадцятирічна дівчина плаkала сидячи у неї в кабінеті, і не дивлячись на свій досить великий термін, хотіла nозбавитися малюка…
Як же вона нагадала Ірині її саму, ту молоденьку студентку вузу, якби вона знала, до чого все приведе… – Послухай мене, Інно, поговори зі своїм хлопцем ще раз, на твоєму тер міні щось ро бити неможливо. – Гаразд… я спробую, – тихо сказала дівчина і вийшла з кабінету. Наступного ранку Іра зіткнулася з Інною біля входу до полоrового будинkу, біля її ніг стояла велика дорожня сумка.
– Допоможіть, будь ласка, мені нікуди йти, Артем виrнав мене. Що ж, йдемо до мене, я теж одна, разом нам буде куди веселіше. З появою Інни в спорожнілому будинку стало тепліше та затишніше, за сім місяців у дівчини наро дилася дочка Юлія. Ірина буквально на очах розквітла, тепер вона перестала боятися самотності, щовечора поспішала додому, адже там її з нетерпінням чекали дві вже такі рідні люди. Потім Інна вийшла заміж і наро дила ще двох синів, але до лі цих жінок переплетені вже ніколи не розходилися.