12-річний школяр плакав на вулиці, а люди навіть не помічали його. Я вирішила підійти у дізнатися у чому справа.

Прекрасного весняного ранку, коли я йшов на роботу, я натрапив на 12-річного хлопчика з рюкзаком, який плакав під час прогулянки. Я помітив, що люди довкола або ігнорували його, або просто дивилися на нього з побоюванням, але ніхто не хотів до нього підійти. Будучи трохи стурбованим, я вирішив підійти до хлопчика і спитати, в чому річ. — Чому ж ви плачете, юначе? — спитав я з усмішкою і спокійним голосом.

Хлопчик глянув на мене заnлаканими очима і сказав: — Я сьогодні рано пішов до школи, але вона закрита, і заняття скасували. Я нічого не чув про це, і мені довелося рано встати просто так. Мої мама та тато на роботі, а ключі я залишив удома. Я не можу їм зателефонувати, бо мій телефон розрядився. — Не хвилюйся, ми в усьому розберемося. Тобі не варто так плакати. Ти ж уже дорослий, — сказав я, намагаючись його втішити, — ти пам’ятаєш номер телефону своїх батьків? — Не пам’ятаю, — відповів він. — Може, він у тебе десь записаний? — припустив я. Хлопчик похитав головою, і його очі знову почали сповнюватися сльозами. Я спробував його заспокоїти, сказавши, що ми вирішимо цю ситуацію.

Я сказав йому, що працюю недалеко і ми можемо піти туди, щоб зарядити його телефон. Він погодився і ми пішли до мене на роботу. На щастя, я мав зарядний пристрій, що підходить для його телефону, і я відразу ж підключив його. Я подзвонив його батькам, які були здивовані моїм дзвінком, і вони подякували мені за допомогу. За півгодини приїхав батько хлопчика і забрав його додому. На роботі ми з колегами довго обговорювали цю ситуацію, жартома називали мене нянькою. Але це коштувало того, щоб знову побачити посмішку цього хлопчика. Жа ль тільки, що до мене ніхто не здогадувався йому доnомогти.