Ми заїхали до родичів чоловіка і з собою взяли тортик до чаю. Коли вони накрили стіл і подали нам чай, ми з чоловіком дивилися один на одного і розуміли, що треба терміново йти.

Вирішили ми поїхати провідати свекрів. А по дорозі ще й заїхати на годину-іншу до родичів чоловіка. Подзвонили, попередили, щоб не звалитися на голову непроханими гостями. – Заїжджайте звичайно. Будемо тільки раді. Так, і прихопіть з собою телятини. Без кісток. Тисяч на п’ять. Вона у вас на ринку добра. Виїжджаючи, заїхали на ринок, куnили м’яса, упакували в термопакеты. Їхати годин шість, погода плюс десять. Так що м’ясо має доїхати у свіжому вигляді. Приїхали. – А ми вас так рано не чекали. Нічого ще до столу не готове. – Не біда. Але ж ми попереджали о скільки орієнтовно доїдемо. А ми тут тортик до чаю прихопили.

– Тортик — це добре. У внучки завтра іменини, ми їй від вашого імені і піднесемо. А м’ясо свіже? А що так мало? – Так ви ж самі говорили на п’ять тисяч. На п’ять і привезли. Гроші віддали нам як від серця відірвали. Попили чай з бубликами та сухарями. Поговорили. І зібралися в дорогу. Попросили звільнити нам термопакеты. – А вам навіщо? – Рибу назад повеземо. – А може і нам рибки по дорозі завезете? – Ну ми не знаємо, коли повернемося назад.

Можливо вночі їхати будемо. Та й рибу ще треба зловити. Я подзвоню, – сказав чоловік. – І картоплі захопіть. У твоїх картопля смачна. – Запитаю. Звичайно, ні питати, ні дзвонити чоловік не збирався. Після такої гостинності. Але все таки рідня. Ось і відповідав ввічливо. Виїхали від родичів і в першому ж кафе нормально поїли. А то нам ще їхати і їхати. – А торт напевно смачний був, – сказав чоловік. Він у мене солодке дуже любить. – Будемо їхати додому, такий самий куnимо, – сказала я… Назад ми їхали з рибою. До родичів не звернули. Тільки в кондитерську зайшли. Куnили торт.