Віра йшла додому з магазину, коли в неї на шляху стала колишня свекруха. І тут захлинули погані спогади, і Віра вирішила насолити свекрухи

Віра йшла додому з важкими сумками, коли її гукнула якась жінка. Обернувшись, вона побачила колишню свекруху. Людину, яку найменше хотілося б зустріти. – Бачу, що ти постаріла, – сказала Олена Анатоліївна. — Ви теж не молодієте, — відповіла Віра. Віра виглядала добре, просто колишня свекруха глузувала з неї, от і висловлювалася так поrано. Віра хотіла звідти втекти і не слухати жінку, яка колись перетворила її життя на ж ах. А жінка не вгамувалася. — Усе папірці перебираєш? Нормально працювати не навчилася? Не хочеш ручки свої забруднити? – Зараз такі часи, що працювати треба головою, – спокійно відповіла Віра. — Теж мені робітниця, — сказала свекруха. То були її улюблені слова. Вона багато разів чула цю фразу від свекрухи під час спільного життя з її сином.

Її син закінчив лише дев’ять класів, працював на заводі, а Віра мала вищу освіту. Віра розуміла, що немає сенсу продовжувати суnеречку з цією жінкою. Вона поспішала додому, вдома на неї чекали діти. — А як там мої онуки, — нарешті згадала свекруха. — Нічого. Ви б подзвонили їм, вони нудьгують. – Вони знають, де я живу, захочуть мене бачити, самі прийдуть. У мене, знаєш, не лише вони. У мене ще онук є. Коли Віра пішла від чоловіка, дітям було чотири і шість. Ні батько, ні бабуся ніколи не цікавилися дітьми. Не відвідували їх жодного разу. А пішла Віра тому, що чоловік їй зраджував, а kоханка була ваriтною від нього. Ось тепер ця kоханка із сином живуть із ними. Віра повернулася додому у сльо зах. Їй було прикро за слова цієї жінки.

Адже провини її не було ні в чому. Вона ніколи їй поганого слова не сказала, а вона відразу на неї накидалася з претензіями. Мати її заспокоїла і сказала, що все вона зробила правильно і нема про що шкодувати. Минуло кілька років. Віра та мама випадково зустріли сусідку колишньої свекрухи. Та розповіла, що дружина колишнього чоловіка Віри від нього пішла, залишивши сина, а бабуся його виховує, хоч син із нею не розмовляє. Зви нувачує мати за всі біди, що з ним траплялися. А Вірою вона пишалася, коли дізналася, що стала начальницею. Віра попрощалася із сусідкою, задумалася про життя свекрухи і їй стало дуже її шкода. Від неї відвернувся єдиний син. А діти Віри навіть не розуміли про кого говорять дорослі, адже вони вже не пам’ятали та не питали про батька та бабусю.