Нещодавно я вирішила піти в гості до доньки та її чоловіка. Коли я зайшла у ванну кімнату, то не змогла повірити своїм очам. Такого від моєї дочки я точно не очікувала.

Я все життя працювала на заводі, працювала з ранку до ночі і отримувала за це коnійки. Але що поробиш, треба ж якось ростити дочку, а без освіти не можеш знайти хорошу роботу. Так що я для себе чітко вирішила, чого б це мені не коштувало, моя дочка повин на отримувати вищу освіту. Заради її навчання я нічого не шко дувала — ні грошей, ні сил. Іноді доводилося обмежуватися чорним хлібом на вечерю, але я жила мрією, що коли дочка закінчить університет, знайде хорошу роботу, і ми ні в чому собі не відмовлятимемо.

Я не дозволяла дочці доnомагати мені по дому, завжди говорила, що навчання важливіше. Так і пролетіли роки. Моя дочка справжня красуня, у неї було багато залицяльників, так що після закінчення навчання вона відразу ж вийшла заміж і наро дила первістка. Моя мрія так і не здійснилася, до того ж дочка нічого не знає про господарство, адже за неї все робила я. Добре хоч зять добрий, розуміючий, утримує дочку і доnомагає мені. Сподіваюся, як тільки дитина стане трохи самостійніше, дочка нарешті вийде на роботу.

А до цих пір мені доводиться кожен день їздити до неї і робити за неї домашні справи. Дочка нічого не вміє, їжа в неї згорає, все ламається, псується. Приходжу я, а на столі брудні тарілки, у ванній — не постиранний одяг, хоча у них в будинку є потрібна техніка, але дочка навіть не вміє користуватися ними. А що буде, коли мене більше не буде в житті дочки? Може, мені не варто щодня приїжджати до неї і доnомагати? А що, нехай їжа згорить парочку раз, хоча б навчиться. Але мені так соромно перед зятем, адже це через мене дочка така безпорадна.