Гуляючи вулицею, я побачив дівчину, що nлакала. Вирішив підняти їй настрій, а врешті-решт сам став щасливим.

Ліkарі порадили щодня не менше 30 хвилин ходити пішки. Неспішним кроком. Ось я й крокую. Якось, повертаючись після чергової своєї ходьби, помітив дівчинку, що nлакала, — школярку. Багато хто проходили повз, напевно, думали, що дівчинка плаче через погану оцінку. І поспішали у своїх справах далі. Мені ж поспішати нема куди. Ось і надумав підійти до дівчинки. А по дорозі вирішив здивувати її фразою з мультфільму мого дитинства, щоб відвернути її від сліз. — Це ти ревеш, чи це я реву? — Запитав, підійшовши до неї. — Я реву, — відповіла дівчинка. Не знаю, чи дивилася вона мультфільм про «Карлсона і Маля», але відповіла точно по тексту. Вирішив продовжити мультяшний діалог:

— А я не реву, — повідомив їй очевидну істину, і вирішив, що пора вже й з образу Карлсона виходити, тим більше дівчинка вже дивилася на мене зацікавлено. — І на честь чого nлаче юна леді? — спитав я, приміряючи образ джентльмена. — У нас останній урок скасували, — зітхнувши, але вже без сліз, — розповіла вона. — Мама на роботі, бабусі вдома нема, а мій телефон розрядився.

— І ти через цю дрібницю вда рилася в сльо зи, — так, образ джентльмена на мені не прижився. — Ділов-то. Я витяг свій телефон. — Мамин чи бабусин номер пам’ятаєш? — Запитав я, простягаючи їй свою «дзвонилку». — Так, — відповіла вона і швиденько набрала бабусю. Виявилося, та відійшла в магазин і незабаром прийде. Ми ще трохи постояли, побалакали. Дівчинка вже посміхалася. Дочекалися бабусю та розпрощалися. Усього потрібно зупинитися і поцікавитися причиною сліз. Жодних зусиль. Але на душі, від посмішки дівчинки, стало світліше.