Пролунав Дверний дзвінок, відкриваю, а там-абсолютно незнайомі люди вмовляють мене впустити їх сина в мій будинок…

У вихідні я планувала відіспатися і затіяти прибирання всього будинkу. Дзвінок у двері перервав мої роздуми. Я вирішила, що це сусідові знадобилося щось, але за дверима виявилася абсолютно незнайома компанія-жінка, чоловік і підліток. Я вже хотіла їм повідомити, що вони помилилися дверима, судячи з усього, але жінка заговорила раніше: — Катя, Привіт! Ти так виросла! Ти ж нас пам’ятаєш? А це мій син Петро і чоловік Андрій. Ой, чого це ми на порозі стоїмо! Андрій, речі заноси! — Але я не пам’ятаю… — Як же?! Ми ж родичі з села! Ти забула? Я недавно твою матір вітала з днем Народження і розповіла їй про нашу ситуацію. Вона дуже добра жінка! Сказала вона нам, що ми на тебе покластися можемо, і адресу твою дала.

Тітка, не перериваючи свою промову, проштовхувалася в мою квартиру. Опинившись всередині, уважно все оглянула. — Не королівські хо роми, але теж зійде. Мій синок в університет вступив. Буде він жити тепер з тобою. Тільки розкладне ліжко потрібно куnити, ми вже підходящу в магазині пригляділи. — Жити зі мною? — я сторопіла. — Ну так, твоя мати сказала, що можна. Оренда в столиці дороrа, а в гуртожиток я його не відпущу! — Так, по-перше, це моя квартира, мама не має ніякого права вирішувати щось. По-друге, жити з чужою людиною я не збираюся. Моєму нареченому вся ця історія теж не сподобається. Я вас знати не знала все своє життя і далі не хочу. Я сама працювала і квартиру знімала, коли вчилася в університеті. Нехай ваш син сам розбирається. А ще від мого будинку до центру дуже далеко і дороrо.

В гуртожитку жити розумніше. — Я ніколи не дозволю йому там жити! Він вчитися приїхав, а там розпуста тільки. — Тоді прошу вибачення, я нічим не можу доnомогти. У мене є особисте життя, і ваш син буде нам заважати. До побачення! Я виштовхнула нав’язливу компанію за поріг і зачинила двері. Мене трохи мучила совість за грубість, але потім я заспокоїлася. Це дійсно не мої nроблеми. Чому я повинна жер твувати своїм комфортом заради чужих людей? Потім я все-таки вирішила зателефонувати матері і дізнатися, що ж вона думає щодо ситуації. Розмову я почала здалеку: — Як там родичі з села? — Які родичі? У нас там не залишилося родичів. — До мене жінка якась приїжджала, з чоловіком Андрієм і сином… — Це сусіди бабусі покійної. Вибач, я тобі пізніше передзвоню, мені тут говорити незручно. Я видихнула. Ось це на хабство! А я ще даремно себе картала за грубість.