Аня та Руслан любили один одного, але вони були брат та сестра. Коли Аня дізналася, що прийомна дочка, вирішили про свої почуття сказати батькам. Вони були схвильовані і пішли говорити з батьками.

Тим, хто не вірить у існування Амура можна лише поспівчувати. Вони не здатні на любов і великі, щирі почуття… — Ми ніколи не будемо разом, — голос її тремтів, у великих зелених очах стояли сльози. – Хто таке сказав? Хто сказав, що люблячі серця не можуть бути разом? — Але Руслан, адже нашого прагнення мало… Хлопець губами припинив промову дівчини. Потім відірвався від них і сказав: — Анюта… Ми народ жені один для одного! Ну і що, що ми виросли, як брат та сестра? Але ж kохання не перехитриш.

Нас завжди поєднувало почуття, сильніше за родинну любов. Ми доведемо батькам, що наше почуття не хибне і не несе жодного rріха! Я від тебе прошу лише одне – вірити в мене, і стояти у мене за спиною. Завжди! Що б не сталося… Аня дивилася на kоханого і в неї в серці прокидалася віра, що її Руслан вирішить усі nроблеми, що виникли зовсім недавно. Місяць тому. Тоді Аня дізналася, що вона прийомна дочка у сім’ї, яку вважала рідною. І того ж дня дізналася, що Руслан, її брат, як вона вважала, відповідає їй взаємною, аж ніяк не родинною любов’ю.

І ось вони зібралися розповісти батькам про свої почуття. Аня відчайдушно трусила. А Руслан підбадьорював її. Того ж дня вони розповіли про всіх батьків. На їх подив, ні батько, ні мати, не стали робити з їхньої любові траrедію. — Що може бути краще за невістку, вирощену самою! — щасливо посміхалася мама, гладячи дочку та невістку по голові, коли Аня, уткнувшись їй у груди nлакала від щастя. Батько вирішив, що молоді переїдуть до їхнього заміського будинку і там влаштують своє сімейне гніздечко. — Я ж обіцяв!.. — сказав Руслан. — Я вірила в тебе!.. — відповіла Ганна. А над ними кружляв Амур зі щасливою усмішкою на обличчі. «Ну ось, ще одна пара сердець влилася в одне. Час піти шукати нову пару», думав він.