Але коли наро дився хлопчик, Марина стала іншою людиною. Вона давно вже приміряла на себе роль бабусі, ось тільки не думала, що цей час настане так скоро. Щоразу, коли привозили онука, Марина бігала по кухні, готувала, мила, забиралася. Словом, робила все, щоб рідше бути поруч із хлопчиком. Коли збільшили пенсійний вік, всі жінки з колективу були люті. Одна Марина була рада, що з онуком доведеться сидіти не так часто.
А ось син Марини навіть умовляв її вийти з роботи, щоб ще до пенсії почати няньчитися з онуком. Але Марина не хотіла бути бабусею. Якось, коли подруга зустріла її на дитячому майданчику, коли та гуляла з онуком, у них почалася розмова: -Слухай, подруго. Тут колеги сказали, що ти не хочеш виходити на пенсію. Це через онука чи що? -Та ні. Просто не хочу. Мені досвід треба передавати підростаючим поколінням та ще й премію додали. А дитину як народили – хай так і виховують.
-Не хочеш молодість згадати? -Яка молодість? Так мого сина ростила бабуся, моя мамо. Тяжко нам було: ми з чоловіком то вчилися, то працювали постійно. Вкладала я дитину свою всього пару разів. А коли реально намагалася щось робити, мати відганяла, говорила, мовляв, кинь, криворука, нічого ти не вмієш. Тоді подруга все зрозуміла. У цей момент вона перестала засуджувати Марину і вирішила: своїм онукам вона допомагатиме зрідка. Кожна жінка має пройти шлях матері сама.