Зазвичай ми з чоловіком приймаємо його велику родину на дні народження вдома. Ця рутина стала виснажливою: родичі приходили без запрошення, очікуючи, що їх нагодують і притулять не лише на день, а й найчастіше на ніч. Стало ясно, що ці посиденьки – не свято для мого чоловіка, а скоріше привід для його родичів для звичайного сімейного застілля. Нам набридло,
і ми змінили тактику. За тиждень до останнього дня народження чоловіка я повідомила всім, що цього року ми не влаштовуватимемо вечірку і що всі, хто захоче прийти, повинні принести свою їжу . Реакція була миттєвою: спершу відмовилася свекруха, потім інші родичі. Тільки сім’я дівера вирішила зазирнути у гості, захопивши із собою торт. Побачивши наш порожній стіл, вони обурилися і стали питати, чим ми збиралися нагодувати їхніх дітей. У результаті вони пішли, прихопивши із собою свій торт.
Ми з чоловіком не засмутилися, а відчули полегшення. Ми провели день народження удвох, насолоджуючись суші та піцею і запитуючи, чому ми так довго терпіли ці знущальні «сімейні посиденьки». Зараз багато родичів ображаються на нас, насамперед на мене, але це мене мало хвилює – менше клопоту для нас. Тепер наші свята – справді свята для нас. Сподіваюся, що так буде й наступного року.