До самої старості Петро не визнав Костю, як свого сина. Але лише один виnадок змусив його гірко пошkодувати про вчинене

-Породила незрозуміло від кого, а тепер сама рости своє отрідье! – кричав Петро. -Петро, ти з дуба вnав? З чого ти вирішив, що я змінила тобі? -У мене зелені очі, а в тебе сірі, а в нього блакитні, як у сусіда! -Петро, він пішов у твою матір. Ти нормальний? Я тобі ніколи не зрад жувала. Я тебе п’ятьох дітей наро дила, а ти мене звинувачуєш. Тобі не со ромно? -Чотирьох, Костя не мій син. Такі kонфлікти тривали перші півроку. Петро не прийняв хлопчика, він просто ігнорував його існування.

Костя відчував з самого дитинства, що його батько чомусь не любить, але не розумів причин, намагався у мами дізнатися, але вона завжди перекладала тему. З віком він все більше став схожим на батька. Подібність було складно ігнорувати, але гордість не дозволяла Петру прийняти сина. Петро накопичив на весілля своїм старшим дітям, доnоміг влаштуватися в житті, а Кості не надавав жодної підтримки, хлопцю довелося самому пробиватися в люди. Закінчивши інститут, Костя познайомився з Марією, донькою впливової людини. Батько Марії схвалив шлюб.

Весілля зіграли пишне, багато родичів зібралося, але батько так і не прийшов. У шістдесят три роки Петро залишився вдівцем. Старші діти роз’їхалися і рідко згадували, тільки молодший син і онуки від нього відвідували старого. Тільки в старості Петру вистачило сміливості зізнатися у своїй помилці. Він на колінах просив сина пробачити його. Костя підняв батька на ноги і міцно обійняв.