Моїй мамі 73, вона живе всього в 40 км від мене, а я завжди не маю часу до неї заїхати. Якось мама черговий раз зателефонувала: я все кинула і помчала до неї.

Мамі 73. Вона мені суне груші і каже, вибачаючись: — Вони не дуже гарні на вигляд, але дуже смачні! Ну і свої, без хімії, ти любиш груші, бери. Я беру. І ряжанку беру. Тому що я люблю ряжанку. А у неї в холодильнику «випадково є одна баночка, ти тільки післязавтра їдеш, ще пару раз повечеряєш». Виходжу, сідаю в машину, їду. Я знову кудись їду. Мучуся по містах і країнах. Міняю міста і часові пояси. Заїжджаю до мами, коли виходить. Уже після всіх справ. Після кави з подружками і манікюру в салоні. Знаходжу щось смачненьке, швидко запитую про справи, нетерпляче вислуховую — ну які у них з татом справи? — іронізую з приводу її марних і малозначущих з моєї точки зору тривог. І знову їду — тікаю у своїх справах. Мама обов’язково скаже мені, що я ходжу роздягнена, що не закутала горло, тому кашель і не проходить. Скаже, що я багато працюю, і пора б вже заспокоїтися. Чи погодиться, що життя таке, складна, і не страшно, якщо у мене не виходить часто приїжджати. А ми живемо в 40 кілометрах один від одного. Я дзвоню їй регулярно і слухаю її неквапливі і докладні розповіді про базар, про сестру, якій важко одній в селі, про те, що петрушка знову після дощу виросла і треба б її зрізати, і що помідори закінчилися, навіть зелені, яка посуха була, і що кіт Мурат втратив око, невідомо де лазив …

Мені не цікаво. І мені здається, що в її житті нічого важливого не відбувається. І я трохи злюся, коли вона мені скаржиться на свої болячки, а я її прошу-прошу піти до лікаря, а вона відмахується, а я ж не лікар, ну, звідки я знаю, які ліки треба пити, врешті-решт ?! А мама мені раптом жалібно так говорить: — Ну кому ж я поскаржуся, якщо не тобі? І я застигаю з телефонною трубкою в руці і розумію, що я рідкісна сволота. І що ось цей її дзвінкий і гучний голос в трубці, і всі її слова і слівця, і наші одвічні суперечки на тему, хто з нас має рацію, і з’ясування відносин з приводу і без, і її нотації і мої повчання — все це і є наше життя. Я зриваюся і їду до неї «незаплановано», вона встигає посмажити мені риби, тато розрізає кавун і хоче налити «молодого вина». Пити не можу, я за кермом. Він випиває один, нахвалює. Ми сміємось. Я закутана в мамину кофту, зябковато. Мама схоплюється, біжить включати духовку, щоб «трохи нагріти кухню». І я знову — маленька дівчинка, у якої все-все в повному порядку. І все смачно. І тепло. І немає ніяких проблем … Мама-мама, ти тільки живи довго, тому що я не знаю, як це — не чути твій голос у телефонній трубці, тому що я не знаю, як це без твоєї кухні, де ти мене годуєш вечерею і намагаєшся, щоб в будинку було тепло.