Батько привів у наш будинок нову маму, коли моєї рідної мами не стало. Я довгий час не називала її цим словом, але саме ця жінка була варта такого звання.

Моя мати довго боролася із онкологією. Коли їй було 27, а батькові 31, її не стало. Нас у сім’ї було 3 дітей. Наймолодшій дитині, тобто мені, не було 2 років. Батькові треба було терміново знайти дружину, а точніше сказати – мати для нас, бо він не справлявся. За півроку він пішов до знайомої жінки і попросив віддати йому свою дочку. Та навіть не послухала доньку, одразу благословила. Так до нашої родини прийшла 21-річна нова мати. Поліна одразу зайнялася будинком. Привела його до ладу. На свої гроші вона купила тканину та пошила шкільну форму для 2 з нас. Старші одразу почали називати її мамою, а я ні. У мене були деякі складнощі з цією темою. Я пізно навчилася говорити, що зі мною було нелегко. Одного разу я показала Поліні, що волосся моєї мами завжди було прибрано в низький пучок. Після цього вона завжди ходила із таким пучком на голові.

Я навіть після цього не називала її мамою. Тоді тато вигадав одну авантюру. Поліна спекла мого улюбленого пирога і всі домашні сіли за стіл. Вони накинулися на мій пиріг, а мені не дозволяли навіть підійти до нього, доки я не назву Поліну мамою. Через 3 роки у мами народився вже 4 за рахунком, але своя перша дитина. Тоді справи нашої сім’ї почали погіршуватись. Тато не міг знайти роботу за професією та пішов у колгосп. Мама теж влаштувалась там на роботу. Через 4 роки народилася друга спільна дитина. Моя мама ніколи не поділяла нас на “свої” та “не свої”. Через 5 років і друга моя мама захворіла на ту ж хворобу, що й перша. На той час старші вже навчалися в університеті в іншому місті. Мама лежала в лікарні, я відвідувала її щодня. Лікарям вона весь час твердила, що їй не можна хворіти, її вдома чекають маленькі діти. Мама перемогла хворобу.

Нашій радості не було межі, вона постраждала від цієї гидоти, але виявилася сильнішою. Після цього, коли здавалося, що життя налагоджується, у нашій сім’ї розпочалася лінія втрат найрідніших людей. Через півроку перший спільний син моїх батьків збирався одружитися. Напередодні весілля він зник. На 36-й день пошуків він знайшовся. Точніше, його знайшли та поховали. Після цього я переїхала до батьків. Не можна було залишати одну маму. Після нього не стало батька, потім мого старшого брата, а пізніше молодшого онука моєї мами. Він був сином молодшої сестри. Вони всією сім’єю потрапили в аварію, але постраждав лише її син. Я дивуюсь і щиро не розумію, як, пройшовши через таке пекло, моя мама зберегла в собі доброту, ніжність та любов. Вона виростила 5 дітей, дбає про онуків, а зараз у неї є вже 2 правнуки. Щоранку вона встає рано, прибирає весь будинок і сідає в’язати дрібнички для онуків та правнуків. Для нас, її дітей, це суцільне задоволення проводити вільний час із мамою. Незважаючи на вік, із нею завжди є про що поговорити. Її кохання вистачає на всіх.