Свекруха заявила мені одного разу: «Твоя сім’я потребує допомоги. І ти зобов’язана нам допомогти! »

Був суботній ранок. Чоловік поїхав до мами — допомагати. Адже вона ж сама не може холодильник розморозити. Повернувся він підозріло швидко, та ще й не один. — Господиню! Приймай гостей! — я крізь сон почула голос Лідії Микитівни. «Ну які чорти її принесли?» — приречено подумала я і вилізла з-під теплого пледа. Мама чоловіка була не єдиною гостею; у неї з-за спини визирали цікаві мордочки племінників. Чоловік похмуро мовчав, винувато дивлячись на мене. — Не стоїмо, проходимо, проходимо! — скомандувала свекруха онукам. — Олег, сходи, допоможи вантажникам, так швидше буде — у них оплата адже погодинна, будуть повільно рухатися, до вечора. Племінники розбіглися по квартирі, чоловік пішов. Свекруха лагідно обняла мене за плечі і сказала: — Підемо, дитинко, поговоримо. Мій сонний мозок судорожно розумів: племінники, явище свекрухи, якісь вантажники. Логічно зв’язати все це у мене не вийшло, тому я слухняно побрела за Лідією Микитівною. На кухні вона поставила чайник і дістала чашки. — Тобі чай або каву? — поцікавилася вона. — Кава, — оторопіло відповіла я. Підозріла поведінка свекрухи мене спантеличила: зазвичай вона зі мною взагалі не розмовляє, а якщо з її рота і вилітають слова, призначені для моїх вух, то вони, як мінімум, образливі.

— Що вам потрібно? — в лоб запитала я у Лідії Микитівни. Відповісти вона не встигла — пролунав дзвін розбитого скла. Я схопилася і побігла в кімнату. Племінники, що розбили півметрову вазу, закидали оскільки під ліжко. — Припиніть! Кроком руш в вітальню, дивитися мультики. З дивана не вставати, поки не покличуть. Ясно? — рикнула Лідія Микитівна. — Так, бабуся, — хлопчаки покинули місце злочину і пішли в вітальню. Свекруха принесла віник з совком і почала прибирати осколки. В цей час відкрилася вхідні двері. — Ліжко куди нести? — запитав незнайомий мені голос. — Он туди — направо, в маленьку кімнату, — відповів чоловік. Я вискочила подивитися, що там за ліжко. Ліжко не була ліжком в прямому сенсі цього слова. Це були запчастини від дитячої двох’ярусної ліжка, на якій спали діти Ксюши, сестри чоловіка. Ті самі діти, що п’ять хвилин тому розбили мамин подарунок. — Мені хтось пояснить, що відбувається? — запитала я, нарешті, усвідомивши масштаб катастрофи, що насувається. — Золотце, ти тільки не лайся. Племяшкі поки у нас поживуть, Ксюшу в лікарню поклали, місяць-два вона там буде лежати. Мама з онуками не справляється, вони поки у нас поживуть, — заторохтів чоловік. — В якій лікарні Ксюша лежить? В Пхукеті? У Росії, що, лікарень немає, тепер всі в Таїланд їздять лікуватися? — з сарказмом запитала я. — А ти звідки знаєш? — влізла свекруха.

Я знайшла телефон і відкрила профіль Ксюши в соцмережі. Фотографія тижневої давності — на борту літака, і останній тиждень кожен день по 50 фотографій пальм, пляжу і Ксюшіной п’ятої точки в бікіні. — У лікарні, так? — запитала я. — Клас, я б сама в такій раз на рік з задоволенням лежала б. — Вона кинула дітей — тихо сказала Лідія Микитівна. — Знайшла хмиря при грошах, речі зібрала і кинула, залишивши записку. Ось, прочитай. — свекруха простягла мені листок з карлючками. — А брехати навіщо? — поцікавилася я. — Сподіваємося, що одумається і повернеться. Чи не хотіли сміття з хати виносити. Та й ти б не погодилася дітей Ксюшкіних прихистити, — важко зітхнув чоловік. — А хто сказав, що я взагалі погоджуся? — почувши мої слова, чоловік з матір’ю перезирнулися. — Вони — некеровані. Вони мені всю квартиру рознесуть. Хто буде відшкодовувати? — Ти тільки про гроші і думаєш. Твоя сім’я потребує допомоги! Ти повинна нам допомогти! — з пафосом вигукнула Лідія Микитівна. — Так? А з яких це пір я стала членом вашої родини? Ви самі завжди говорили — я ніхто, звати мене ніяк. Що ніколи Ваше благородне сімейство не зійде до такої, як я.

Що в житті змінилося? Допомога потрібна стала? Попросили б, може, і не відмовила б. А особисто вам, Лідія Микитівна, і Вашій гадюці-донечці, я нічогісінько не винна. Забирайте дитячий сад, командуйте вантажникам — нехай все виносять назад — висловилася я. — Рідна, ти не можеш … — почав чоловік, але я його перервала. — Та хіба? І хто мені заборонить? Це квартира моїх батьків. І мені вирішувати, що я можу, а що я не можу. Може, тобі нагадати, що твої мати і сестра кілька років змішують мене з брудом? Що вони ходять сюди, як до себе додому? Що Ксюша вчила своїх дітей посилати мене матом і весело сміялася, коли вони це робили? Ні! Вони тут жити не будуть. Зрештою, у них окрім бабусі є ще й батько. Все, розмова закінчена. У вас 10 хвилин щоб забрати дітей, їх причандали і піти. Час пішов! Чоловік, який пішов проводити мати і племінників, так і не повернувся. Він надіслав повідомлення, що розчарувався в мені. І чорт з ним і його … сімейкою. Повинна я, бачте. Кому повинна — тому прощаю!