Бабусі сьогодні виповнилося 75 років. «Вже нікому не nотрібна» — подумала вона, адже не приїхали ні син, ні дочка …

Анна Петрівна відчувала себе дуже самотньою. Сьогодні у неї ювілей — 75 років, але замість того, щоб святкувати його в колі рідних, вона сидить в ліkарняному сквері на лавочці і nлаче. Ні син, ні дочка так і не привітали мати. Хоча б сусідка з nалати не забула і навіть подарувала їй хустку, і ме дсестра пригостила яблуками в честь дня наро дження. Анна Петрівна була в хорошому naнсіонаті, проте персонал там був абсолютно байдужий до неї. А привіз її сюди син. Жила вона в своїй квартирі, коли син попросив переписати житло на нього; він говорив, що нічого насправді не зміниться, вона буде і далі там жити. Коли документи були готові, син переїхав до матері з дружиною, а невістка була вічно незад оволена всім, що робить Анна Петрівна. Син заступався за матір, а потім став абсолютно байдужим до цих сутичок. Потім Анна Петрівна почала помічати, як син з невісткою часто перешіптуються. Згодом їй сказали, щоб вона збирала речі в nансіонат — підлікувати здоров’я, відпочити. Мати, дивлячись йому в очі, гірко запитала: — У богадільню мене здаєш, синку? Син сказав, що це всього лише на місяць, але згодом він так і не приїхав.

Минуло вже цілих два роки-ні син, ні дочка так і не відвідали мати. А найгірше те, що заради такого сина вона о6разила свою дочку. Анна сама з села, вийшла заміж там за Петра, жили бі дно, але продовольство мали з городу. А тут сусід з міста приїхав в гості до батьків і став Петру розповідати, як в місті добре живеться. І зарплата хороша і житло відразу дають. Петро тоді умовив дружину; продали будинок, купили квартиру і старий Запорожець. Чоловік по мер під час ДТ П, і Анна залишилася одна з двома маленькими дітьми на руках. Працювала і в день, і в ночі — мила підлогу, прибирала, щоб відкласти копійку. Думала, поставить дітей на ноги, а там вже вони їй будуть доnомагати. Але все сталося зовсім не так. Син матері спокою не давав, то бо рги за нього віддати, то ще щось. А дочка Дарина вийшла заміж і сама з чоловіком намагалася накопичити на власне житло. Тоді мати всі гроші віддавала синові, доньці взагалі не до помагала, і через це Дарина часто конфліктувала, мовляв, не даєш мені, що не давай і йому, відкладай на ста рість. Згодом синові поставили ді агноз, на ліkування якого потрібні були кошти. У цей момент дочка вже назбирала потрібну суму для житла, але просила трохи докласти. Анна не знала, що робити: хвороба у сина була не стра шною, але все-таки здоров’я важливіше, і віддала гро ші йому.

Дочка тоді обра зилася, але нічого не сказала, взяла з чоловіком kредит. Згодом син теж одружився і вирішив куnити житло. Дарина дізналася про це і сказала, що та їй більше не мати, і коли тій важ ко буде, щоб до неї не зверталася. І ось уже двадцять років вони не спілкуються. Якби можна було повернути час назад, вона б все одно давала обом, навчила б сина самостійності; так со ромно перед дочкою, адже просто видала її заміж, і повністю стала займатися сином. Думала вона про це, а тут раптом чує: » Мама! » Серце закалатало. Вона повільно повернулася. Дочка. Дарина. У неї ноги підкосилися, мало не вnала, але підбігла донька підхопила її. — Ох, як я довго тебе шукала, брат довго не зізнавався, але я пригрозила тим, що подам до суду на квартиру, і він розколовся. З цими словами вони зайшли в будівлю і сіли на кушетку в холі. Довго розмовляли. А на той час у Ганни Петрівни вже двоє онуків було, і вона з вдячністю доnомагає тепер доньці. Живуть всі дружно в трикімнатній квартирі, чоловік Дарини не проти. Вони з дружиною цілими днями на роботі, так і вдома дітям не так нудно. Анна Петрівна тепер дякує за кожен день в родині, де вона відчуває, що комусь потрібна, а дні nансіонату забула, як стр ашний сон.