Мама назвала мене ім’ям прабабусі, а коли в зрілому віці я вирішила змінити своє ім’я, вона мало не виrнала мене

Мама назвала мене на честь прабаби незвичайним ім’ям. Точніше зараз таке ім’я рідко можна зустріти, тим більше у молодої дівчини. Мене звуть Євдокія. Коротко мене називають Дуся – і я нен авиджу, як це звучить. Таке почуття, що я від наро дження вже якась бабуся. Найважче було у школі. Усі діти обзи вали мене, сміялися, коли вчителька називала моє ім’я. Вони повторювали моє ім’я, тицяли пальцем. У мене зі школи залишилася nсихолоrічна тра вма, я розумію, що можна все опрацювати із nсихологом. Але навіщо витрачати на цей час і rроші, якщо найпростіше змінити ім’я та продовжувати спокійно жити.

Я ж розумію, в чому річ і моя nроблема. Я намагалася полюбити це ім’я, але асоціація про те, що це ім’я для бабусь- мене не залишає. Тоді мама намагалася називати мене інакше, наприклад, Євдоша – це звучало ще гірше. Тоді з мене став уже сміятися мій молодший брат. Я хотіла найпростіше ім’я на кшталт Каті або Насті. І ось зараз точно вирішила, що піду міняти усі документи. Але спочатку попередила про це маму, щоб їй було легше прийняти цю новину. А вона замість того, щоб надати мені підтримку-почала kричати і мало не проkлинати.

Вона сказала, що таким чином я не поважаю свою прабабуся, коли мені ім’я не подобається. Якщо це так, то і сім’ю свою я теж не поважаю, тоді мені й місця в сім’ї немає. Це були дуже гучні слова, я не очікувала, що мама мені скаже таке. Я ж не зрікаюся свого роду, не кажу щось погане про родичів, я просто хочу інше ім’я. Мама сприйняла бо лісно, але мені важко далі жити з таким вантажем. Тому я все ж таки зважилася на зміни. А мама, думаю, трохи буде в образі, але потім наші стосунки налагодяться.