Через 20 років наш клас зібрався на зустріч випускників. Звичайно ж прийшов на зустріч і Павло. “А ти, Павлик, як? Хоч не підлоги миєш, я сподіваюся” – уїдливо запитала Роза Йосипівна.

Через 20 років наш клас зібрався на зустріч випускників. Звісно ж прийшов на зустріч і Павло. “А ти, Павлику, як? Хоч не підлоги миєш, я сподіваюся” – уїдливо запитала Роза Йосипівна UNCATEGORIZED Через 20 років наш клас зібрався на зустріч випускників. Звісно ж прийшов на зустріч і Павло. “А ти, Павлику, як? Хоч не підлоги миєш, я сподіваюся” – уїдливо запитала Роза Йосипівна 28 Липня, 2021 Був у мене однокласник Павло. Чудовий хлопчина. Навчався старанно, хоча відмінником ніколи не був. Але особливо любив Павло математику. Його постійно відправляли на різні районні олімпіади. Павлові вдавалося навіть займати гідні місця. Мама Павла працювала в нашій школі прибиральницею. Юнак нерідко допомагав матері після уроків. Він мив підлогу, стіни і носив воду. Однокласники спочатку пiдкoлювaли його, але він не реагував. Пізніше школярі почали шанобливо ставитися до допомоги Павла і самі часом допомагали його мамі в дрібницях.

Викладала у нас в школі і Роза Йосипівна. Вона вела у нас біологію. Діти незлюбили цю особу з першого уроку. Позаочі школярі прозивали її Роза-Йося або ж просто Йоська. А все тому, що вчителька була досить меpкaнтильної. Вона завжди була ввічлива з дітьми заможних батьків, але знeважливо ставилася до всіх інших. Від Йоськи діставалося багатьом, але особливо Павловi. Варто було йому недовчити уроки чи погано підготуватися до контрольної, як Роза-Йося піднімала його на сміх. Йоська постійно твердила, що Павлова доля визначена. Вона переконувала, що такі як він вiн ніколи не виб’ються в люди. А якось при всьому класі заявила хлопчикові, що синові прибиральниці ніколи не судилося стати директором. Аналогічно як і дитина директора ніколи не опуститься до рівня прибиральника. Павлик намагався не звертати на це увагу. Спокійно закінчив школу. Через 20 років наш клас зібрався на зустріч випускників. Звісно ж прийшов на зустріч і Павло.

Прийшли на зустріч і деякі з наших колишніх вчителів, була і Йоська. Хоч вона і неабияк постаріла, проте анітрохи не змінилася. Ледве переступивши поріг кафе, вона тут же почала розпитувати у колишніх учнів, хто чого домігся в дорослому житті. Не оминула увагою і Павла. “А ти, Павлику, як? Хоч не підлоги миєш, я сподіваюся” – уїдливо запитала Роза Йосипівна. «Ні, я будую будинки» – спокійно відповів Павло. «Зрозуміло, будівельником працюєш! Що ж, непогано» не вгавала Йоська». «Це не зовсім так. У мене своя будівельна фірма. Я її гендиректор». І тут обличчя Йоськи просто змінилося. Вона не могла підібрати слів і зв’язати їх воєдино. Вона буквально хапала повітря, як риба викинена на беріг. Але найкрутіший аргумент Павло притримав, коли Роза Йосипівна вирушала додому. Павло дав розпорядження своєму особистому водієві відвести її додому. Ви б бачили її обличчя, коли вона сідала в мерседес класу люкс. Йоська була похмуріша від хмари. Ніколи не можна судити людей їх за те, що вони бідніші за тебе. Життя все розставить по місцях. Фото ілюстративне.