У поїзді зі мною була жінка з дитиною . Та дитина вилила локшину з бульйоном у мої кросівки . Коли я про це повідомила цю жінку, вона відповіла, що це дитина і це нормально. Я вирішила помститися її.

Поїздку до батьків я запланувала заздалегідь, тому заздалегідь куnила квиток на поїзд. На верхню nолицю. Щоб ніхто мене не смикав, і я змогла виспатися. Але не тут було. У купе зі мною їхала жінка з дитиною. Дитина, років шести, відразу ж розвинула шалену активність. Не замовкав ні на хвилинку, якщо не балакав, то запитував, якщо не питав, то співав. Крім цього, гасав, як білка в колесі. У купе йому було тісно, а гуляти вагоном мама з ним не побажала. Самого ж малюка, звичайно, не відпускала.

Мати жодного разу йому не сказала «не можна», жодного разу не обсмикнула. Гаразд би він там унизу розважався. Так ще й до мене на полицю залазив, ліз із запитаннями та своїми розмовами. Про «виспатися» мови не могло бути й мови. Малюк творив, що хотів. Лише із купе його мати не випускала. Цього енерджайзера змогли втихомирити і вкласти спати лише о першій ночі. Прокинулася я пізніше за них. Почекала, поки матуся з сином одягнуться, поснідають, потім спустилася. Тут оголосили зупинку хвилин на тридцять, і я захотіла прогулятися пероном.

Спробувала одягнути кросівки, і почула, як там щось хлюпнуло. Подивилася – а там швидkорозчинна локшина. Чиїх рук це питання не викликало. Сую під ніс мамаші. — А я думаю, як він так швидkо з’їв, — засміялася матуся. Їй вторив синочок. — І що ми будемо робити?! — Запитую я її. — Та вилийте і все. Підсохне – одягнете, – спокійно відповідає та. — Це ж дитина, вона просто пустує. Має право. І жодного «вибачте». Начебто так і має бути. Лапшу я вилила. Але, виходячи з купе, прихопила з собою її туфлі. І викинула у відро для сміття на пероні. Я теж дитина своїх батьків. Маю право побешкетувати.