Приїхавши в гості до своєї подруги, я побачила у неї повний бардак та купу розбитого посуду. Але подруга була спокійною — промовила фразу, яка запам’яталася мені на все життя!

Справа була ввечері, справ було — вагон і маленький візок. Закинути речі у прання, перевірити уроки у старшого, змайструвати виріб для садка з молодшим, приготувати вечерю та погодувати домочадців, замочити квасолю для супу, прибрати пісок із передпокою. Звичайний перелік справ жінки – матері сімейства. Я ганяла по квартирі, хапалася то за одне, то за інше, і не одразу почула, що дзвонить мій телефон. — Мам, це тітка Світлана! — Підбіг старший і простяг мені апарат: — Сину, скажи тітці, що я зайнята, передзвоню. У мене руки у буряках. — Жодних «передзвоню»! — Почула я голос Світлани (син включив гучномовець). — Мий руки та приїжджай до мене! Негайно. Випити купи дорогою. Я добре знала цей тон подруги: щось трапилося, і їхати треба у будь-якому разі, покинувши всі справи. — Я до Світлани! Вимкни через 10 хвилин картоплю та злий воду, – крикнула я чоловікові і невдовзі вже їхала в таксі на інший кінець міста. — Відкрито! — Почула я, зателефонувавши в двері. Увійшла і, оскільки в передпокої мене ніхто не зустрів, одразу попрямувала на кухню. І завмерла на порозі.

Моя подруга сиділа посеред гори, що складалася з розбитого посуду, різного кухонного начиння, розсипаного чаю, кави, поламаної табуретки та шафки, що раніше висіла на стіні. Абсолютно спокійна. З двома порожніми келихами в руках. — Вціліли! — Повідомила вона, побачивши мене. Добре, що я їх у іншому місці зберігала! А сталося таке. Світлана, вставши на табуретку, полізла діставати з верхньої полиці шафки зошит із маминими рецептами. Похитнувшись і падаючи, інстинктивно схопилася за шафку, в якій зберігався посуд та багато інших потрібних речей. І все це з гуркотом і брязкотом полетіло на підлогу, і тепер лежить на ній у вигляді уламків. — Ти сама ціла? — З тривогою запитала я. — Якщо не вважати, що отримала по голові глечиком, то так. Важкий. Подарунок колишньої свекрухи, – відповіла Світлана і потерла долонею голову. — Світлана, що ж робити?! — Заголосила я і підняла з підлоги кілька уламків. — Треба знайти якісь коробки, все це скласти і винести на смітник. І віником пройтися, а потім пилососом. Завтра майстра викликати, щоб шафку полагодив. Посуд, знову ж таки, новий купити. Я десь бачила тарілки на знижках. Подруга слухала мене з незворушністю сфінкса, сидячи на шафці та потягуючи червоне.

— Ань, — нарешті сказала вона. — Ну чого ти сумуєш? Візьми стілець, сядь, давай вип’ємо, поговоримо. — І ти зможеш ось так спокійно сидіти посеред цього безладдя? Світлана знизала плечима: — А навіщо метушитися? Який у цьому сенс? Все вже сталося. Зараз доп’ємо і пошукаємо в цій купі цілу чашку, а то мені вранці кави пити не буде з чого. А буде настрій – почну розгрібати цей завал потроху. Того вечора подруга подарувала мені безцінний життєвий урок. Якщо все впало (і мова не тільки про шафу з посудом), не треба метушитися. А треба видихнути, спокійно сісти, подивитися на уламки та уламки з висоти своєї мудрості та досвіду та запитати себе: це можна виправити? Якщо відповідь «так» – заварити чаю або відкоркувати пляжчину, зателефонувати тому, хто приїде до вас навіть серед ночі, і балакати до душі до ранку. А вранці розпочнеться новий день, і можна буде з новими силами починати розгрібати завали – але не завзято, а повільно, трохи, щоб не витратити сили. Вони вам ще знадобляться. Тому що в житті ще не раз щось ламатиметься і падатиме, руйнуватиметься і розбиватиметься. Але все це можна відремонтувати або замінити на щось нове. А ось нас із вами – ні.